Я за цю землю воюю — вона мене і прийме
Пам'яті
Верходуба
Івана
син, чоловік, друг,
батько, Герой
Верходуба
Життєпис
Верходуб Іван
39 років
Місто:
Дніпрорудне
Регіон:
Запорізька область
Професія:
Шахтар
Девіз:
«Не сци – прорвемся»
Де найбільше любив бувати:
На березі моря
Улюблена музика:
Пісні гуртів Metallica, DZIDZIO
Улюблена страва:
Запечені свинячі реберця
з овочами
Хобі:
Риболовля, відпочинок
на природі
Іван Верходуб народився 27 січня 1983 року в селі Мала Білозерка на Запоріжжі. Жив у місті Дніпрорудне. Старший із двох синів. Навчався у школі № 2 «Світоч». Добре знав математику і природничі науки. Любив гуляти рідним селом. У 2000-му вступив до Запорізького електротехнічного фахового коледжу на автомеханіка. У 2001-му пішов на строкову службу на рік. У 2004 році закінчив навчання в технікумі заочно.
До 2005 року працював охоронцем у банку, потім рік – інкасатором. У тому ж році одружився з коханою Тетяною, а в 2006-му, коли дружина була на 6 місяці вагітності – пара переїхала до Дніпрорудного, де Іван став шахтарем.
3 серпня 2006 року народилася донька, він дав їй ім’я похідне від свого – Яна.
У 2014-му Івана призвали до річної служби в АТО. У 2015 він повернувся додому і знову став до роботи прохідником на шахті, де працював загалом 16 років, аж до початку повномасштабного вторгнення у 2022.
Повномасштабну війну Іван зустрів під землею, був на нічній зміні. Відвіз доньку до села, де вже була дружина. Наступного дня долучився до лав ТрО на Запоріжжі. Брав участь в операціях як розвідник. Допомагав цивільним виїжджати з прифронтових територій Запорізької області і неодноразово рятував їм життя.
Іван Верхобуд поліг під селом Нестерянка Пологівського району Запорізької області 28 липня 2022 року. Спочатку вважався зниклим безвісти. В квітні 2023-го тест ДНК підтвердив особу знайденого тіла. Поховальна церемонія проходила 20 квітня 2023 року на Кушугумському кладовищі для полеглих військових.
Посмертно Іван був нагороджений орденом ІІІ ступеня «За мужність». Дружині Тетяні 1 жовтня 2024 року присвоєно орден «Берегиня», як дружині захисника України.
1. Спічки
…1989 рік, село Мала Білозерка в Запорізькій області. Хоч воно й так називається, та насправді геть не мале, а місцеві його навіть поділяють на кілька районів. І серед цього села є одна хата, до якої на літо привезли шестирічного Ванюшу. Він щойно закінчив дитячий садочок. Із вірою, що тепер став дорослим, адже вже у вересні йде в школу, приїхав до бабусі Марії на канікули разом із молодшим на два роки братом Мішкою.
Наївність і щира безтурботність грали на обличчі Ванюші, коли вони з братом бігали босоніж по двору. Серпень тоді був дуже спекотним.
Сіно тут сушили чи не в кожному дворі. Воно коровам і коням за їжу, а свиням і курям – на підстилку. Копичка лежала й на городі у сусідів бабусі Марії.
Іван, виявилося, любив гратися з сірниками. Але заклопотана бабуся не зауважила цього.
Сусідська копичка сіна горіла гарно. Сіро-чорний дим летів до сонця і розчинявся десь на горизонті. Вогонь охопив чималеньку ділянку, коли Марія побачила ту шкоду.
Сіно вже нічого не врятує. Як і самого Івана – такого погляду, як тоді кинула бабуся, він ніколи раніше не бачив.
Вогонь погасили, перед сусідами вибачились, Вані пояснили: «зі спічками граться не можна». Чули ці пояснення і ті самі сусіди, коли бабуся давала прочухана дошкільняті.
Запам’ятав Іван ту історію на все життя. А брат Мішка на помилках старшого вчився.
2. Мановар
На весь будинок кричить магнітофон. Так гучно, що 12-річний Ваня не чує, як батьки повернулися з роботи. Мати гукає: «Ваня! Відчини двері!». Син не відзивається.
Батьки – шахтарі. Тоня і Льоня приїхали з важкої зміни. Мати в поті лиця працює маркшейдеркою, що б це не означало, а чоловік – прохідником. Це вже звучить більш-менш знайомо. Їхня маленька затишна квартира розташована на четвертому поверсі шахтарського гуртожитку. Вісім років тому сім’я Верходубів, як їх всі називають досі, отримала там двокімнатку й одразу переїхала. Були 1980-ті.
Для сина батьки хотіли зробити все. Щоб і квартира була, і професія гідна. А яка ж у шахтарському місті найкраща і найбільш стабільна робота? Звичайно, хотіли, щоб Ваня пішов їхніми слідами. Але поки що вони стоять перед дверима зачиненої квартири. А Іван не відчиняє.
— Боже, всіх сусідів на вуха підняли. Льоня, шо дєлать? – бідкається мама.
— Та шо – двері вибивать. Через вікно ти ж не полізеш, – у чоловіка жодних сил не лишилося після зміни, та іншого виходу не бачив.
У вікно й справді не залізти. Поверх зависокий, навіть камінчиком не кинеш. Хоча який там камінчик – Іван, і як двері вибивали, не чув.
— О, прівєт. А шо ви, вернулись?
— Нє, на роботі остались ночувать, – мати стояла як вкопана.
А школяр сидить за зошитами і книжками й уже не так обережно, як в молодшій школі, а більш недбало переписує домашню роботу з чорновика в чистовик. З магнітофона волає американський гурт Manowar. Хлопець полюбив слухати важкий метал.
Тоня крикнула, щоби вимкнув музику. Далі почала виховувати – як же він так уроки робить, чому батьків не чекав, не чув, як кричали і як двері вибивали?
Ваня вислухав, а потім – продовжив робити уроки. Треба ж іще було з математикою завершити.
3. Шуба
— Мам, та вона тебе боїться— Тю, та чого мене бояться?
Надворі Дніпрорудного 2003 рік. Сніг тоді ще лежав часто на вуличках півдня. Та чи був він того дня, ніхто вже і не згадає.
Коли ви зустрічаєте ту саму свою людину, напевно, ви готові представити її батькам. От і 20-річний Іван вирішив, що вже час. Тож і привів свою Таню додому. Сиділи вони втрьох: Ваня, Таня і тато Льоня. Чекали, поки мама Тоня повернеться з роботи на шахті.
Батькові Тетяна одразу сподобалася.
Дівчині 19, вона отримувала вищу освіту в двох навчальних закладах, була проста душею. А головне – вони з Іваном давно знайомі. Ще до садочку одного ходили. Кажуть, долю зустріти в своєму рідному місті – шансів немає. А щоб вона ще жила з тобою в одному селі, ходила до однієї групи в дитячому садочку, а підлітком зустрічалася з твоєю подругою – взагалі нереально. Та це і є їхня романтична історія. Яка почалася, коли ще дітьми були і ходили в коричневих кусючих колготках.
І от через 15 років Тетяна сидить вдома у батьків свого хлопця і боїться зустрічі з мамою Вані до мурах. Дівчина вся в мазуті, бо їхала з Запоріжжя таким автобусом, що забруднилася страшно, а одягу змінного не мала.
Ваня розповідав їй про свою маму. Висока статна жінка з важким характером і дуже гучним сильним голосом.
— Як кричить – ховайся в жито, – лякав Іван дівчину. Йому було весело, хоча і сам направду трохи хвилювався.
Ключ у дверному замку повертається. Тетяна аж підстрибнула. Страх розлився грудьми і скував, аж зсутулилася. Мама заходить у квартиру. Таня і поворухнутися не може. Опис, який їй давав Іван, точно збігається з дійсністю. Та шуба, що аж до підлоги, має величний вигляд. Імператриця з шахти – не менше.
— Мам, та вона тебе боїться.
— Тю, та чого мене бояться? Не нада мене бояться, – сказала жінка з усмішкою і здивуванням.
— Ваня, це була лишня інформація, – шепнула на вухо Тетяна.
Але тікати вже нікуди – познайомилися. Довелось їсти борщ, який приготував тато Івана для зустрічі з майбутньою невісткою. Але й утекти закохані все ж потім намагалися – хоча б на вулицю, хоч і зима.
«Мене ніколи так на вулицю не тянуло, як тоді», – каже вже 41-річна Тетяна, яка досі називає свекруху «мама Тоня».
4. Бузок
Травневе сонце вже зайшло в Дніпрорудному. Тетяна і семирічна донька Яна вдома самі. Понад місяць тому Іванові прийшла повістка. Він поїхав у військкомат, а звідти одразу на навчання до Черкаського Дніпропетровської області. Донька і мати важко переживали його відсутність – переймались і плакали, особливо перші два тижні. Тоді ще не усвідомлювали серйозності ситуації, навіть не думали про найгірші втрати, які несе війна.
Якогось вечора, близько 22.00, коли дівчата дивилися телевізор і вже збиралися спати, почувся стук у двері. Тетяна злякалася – хто може прийти о такій годині? Дивиться у вічко – суцільна темрява, ніби хтось спеціально закрив огляд.
— Хто там? – питає налякано.
— Я, – голос тихий, невиразний і зовсім не нагадує Івана.
— Хто «я»? – перепитує Тетяна.
— Я, – знову звучить з-за дверей.
Жінка рвучко відчинила двері. Вирішила, що впорається, хто б там не стояв. А побачила лиш свого чоловіка – з бузком в зубах і велетенським рюкзаком за спиною. Вона одразу почала кричати, налетіла з обіймами – більше місяця не бачилися. І цей місяць вона провела в сльозах і хвилюваннях.
А Ваня просто не мав з собою ключів – ні від будинку, ні від квартири. Балконами і аварійними сходами заліз на четвертий поверх та вирішив трішки полоскотати нерви дружині. Та без квітів з’явитися не міг, тож у його зубах було три гілочки бузку ніжного лавандового кольору. Вони стояли в квартирі довше, ніж залишався сам Іван. Адже відпустили його всього на три дні.
Цей сюрприз і дружина, і донька часто згадували – для них ця історія була найбільш затишною і милою за останній час. Перша зустріч після початку АТО.
5. Бог любить трійцю
Зима. Чи то кінець 14-го, чи початок 15-го року. Точно вже не дізнаємось. Морозний вітер дме просто в обличчя, обпалює шкіру холодним подихом.
На землях Донеччини лежить сніг. Гарно. Могло б бути, якби не бої.
Двоє побратимів і тепер вже друзів Іванів потрапили в бій, в якому й не мали брати участі. Але вийшло як вийшло – довелося робити все можливе. Івани були в одному БМП (бойова машина піхоти). Від початку і до кінця разом.
— Залишився я, Ваня і ще два чувака. Одного з них теж звати Іван. А другий був Едік – водій-механік, який, на жаль, через тиждень загинув. Він був поранений, – розповідає побратим Івана з АТО – Іван Гаврилін.Три Івана разом надавали бійцям домедичну допомогу і прикривали один одного. Так і змогли евакуювати ще людей з іншого підрозділу.
— Які там були, як виявилось, і нічим нам не допомогли. Ми зібрали своїх хлопців і з Ваньою по снігу йшли – не знали, куди, – каже Іван.
І недарма ж, мабуть, говорять: «Бог любить трійцю». Івани втрьох виконали завдання, врятували людей і самі змогли вийти до населеного пункту Донецької області. Після цього Івана, про якого вся ця оповідь, відрядили у відпустку. Та потім вони знову зустрілися і з новими силами продовжили воювати.
6. Халат
От і минуло 16 років від одруження Івана з Тетяною. Все та сама квартира в Дніпрорудному, в гуртожитку від шахти. Але тепер вона набула зовсім іншого вигляду і належить Іванові, якому вже 38 років. Він все-таки пішов слідами батьків і від народження донечки 2006-го року працює на тій самій шахті. А батьки на пенсії і живуть в передмісті.
Минулий рік був тяжким. Ковід 2020-го спричинив купу проблем в світі, але сім’ю Вані він наздогнав вже у 2021-му. Чоловік його рідної тітки захворів, і не впорався… На похованні Іван бачив, як страждає вся сім’я. Як за чоловіком плаче тітка Валя. Це підкосило його.
Подружжя мало погану звичку — сигарети. Вони щодня виходили разом курити в спільний коридор, де колись його батьки вибивали двері, а зараз стояв пуфик – маленький м’який стільчик, який не було куди подіти під час ремонту.
Це була глибока осінь, прохолода через балконні двері просочувалася і ніжно торкалася ніг. Таня і Ваня були в своїх теплих халатах. Він — в темному зеленому, вона — в світлому блакитному, кольору її очей.
Обоє курили в тиші. Чоловік сидів на тому пуфику, а дружина стояла, обіпершись до стіни навпроти. Якоїсь миті він підняв свої темно-карі очі на неї. Знову, як 16 років тому, потонув у глибині блакиті люблячого погляду. Він потягнув Тетяну за пасок її халата і обійняв.
— Я дуже сильно боюсь тебе хоронить. Це самий великий страх мій, — обличчям потекли сльози.
— Вань, ти шо. Все у нас буде добре.
Тетяна витерла сльози Івана. Так і стояли вони в холодному коридорі і теплих обіймах.
7. Побачимось
24 лютого 2022 року Іван зустрів на нічній зміні в шахті. Вийшовши на поверхню, дізнався, що відбувається і поїхав забирати доньку з міста. Таня вже була в селі у своїх батьків. Здавалося, що це найбезпечніше місце на планеті. Те саме село, де вони з дружиною виросли. Те саме, де познайомились. Те саме, до якого привозили доньку на канікули так, як колись Івана.Забрав доньку Яну до сімʼї, а сам почав збирати речі й дивитися новини. Оцінити обстановку, напевно, вважав найважливішим. Самі лиш новини було чути в будинку, поки Іван збирав речі.
— Вань, ти ж не поїдеш туди? Скажи мені, шо нєт, – дружина памʼятала часи АТО, вона боялася. Знала, що якщо він і повернеться, то це буде зовсім інша людина.
— Нє, я просто вєщі складаю, в машину покладу на всякий, всьо нормально, – збрехав Іван. Звичайно, він збирався до військкомату.
Звичайно, він не хотів говорити сімʼї, вони б намагалися втримати його. Донька, якій тоді було 15, підозрювала і намагалася не спати всю ніч — лиш би тато лишився вдома, в безпеці, та не вийшло. Всі були виснажені.
П’ята ранку наступної доби. Мама дружини, теж Тетяна, виходить з хати і відчуває шалений мороз та вітер, який проникає крізь верхні шари одягу. Небо ще темне, але вже видно, що сіре. Таке сіре, яке буває під час війни. На ґанку – задуманий Ваня з сигаретою. Тетяна лише зазирнула в його очі і все зрозуміла. Лиш сподівалася, що Бог захистить зятя.
Ваня не з тих, хто вірить, що ця війна на 2-3 тижні.
Донька розплющує очі. Бачить маму, яка біжить у коридор за батьком. Її стурбованим обличчям котяться сльози.
Серце Яни стиснулося. Страх і біль розлилися тілом. Підскочила з дивану – і в сльози. Тато йшов у коридор із сумкою на плечі й намагався не дивитися в очі дружини. Донька побігла за ним в самій лише довгій футболці для сну. Бачила перед собою тільки мокрі очі батька. Цю картинку вона запамʼятала надовго. Можливо, на все життя.
— Ще побачимось, — сказав Ваня якось не впевнено. Він не знає, чи це правда.
Коли каже це, дивиться просто в очі своїй дитині. Вона повірила. Повірила і обійняла. Сказала тільки «не уходь», яке тоді ніби на повторі лунало в будинку.
Яна і Ваня не часто говорили про це, але любили одне одного понад усе. Донька була у нього на першому місці. А він для неї – найголовнішим у житті.
Ось так і попрощались. Донька з батьком. Дружина з чоловіком. Теща і тесть з зятем.
Вони чекали на зустріч від моменту, коли двері в будинок зачинились за Іваном. Сльози тут лилися ще не раз.
8. Розвідка
На Запоріжжі липневе сонце страшенно пече – Іван рятується кепкою в кольорі «камуфляж». За п’ять місяців повномасштабного вторгнення він втратив 25 кілограмів і обріс бородою. Але найбільших змін зазнали очі. Там більше немає життя. Лише війна. «Не привикай до мене», – сказав Іван дружині, коли востаннє мав вихідний. Донька тоді не наважилась сказати «я тебе люблю» на прощання. Це звучало б як прощання назавжди, адже вони зазвичай не говорили таких слів одне одному.
Яни день народження за п’ять днів. Іван, як люблячий батько, планував відпроситися.
— Якшо сьогодні все получиться, то на два дні приїду на день народження Яни. Но можу не виходить на зв’язок чотири дня, не переживай, – говорив дружині по телефону 28 липня о 7 ранку. Ось 9:30, і він вже на зборах особового складу розвідки на позиції «А».
По 12-й здав усі особисті речі і їхав на позицію «Б» в машині командира групи «Шитого» для виконання завдання. Після прибуття всієї групи розвідки «Шитий» дав команду рухатися до позиції «В», де бійці почали просуватися лісосмугою до околиць села Нестерянка, щоб зробити засідку на ворожий автомобіль, з допомогою якого російські військові відкривали вогонь у бік наших позицій.
«Шитий» дав команду по «двійках» перебігти в лісосмугу, що була розташована перпендикулярно до їхньої засідки. Іван із командиром побігли в першій «двійці». За ними інші бійці. Але перебігло лише шість чоловіків. Ще дванадцять чомусь лишилися позаду і не продовжили пересуватися. Іван Верходуб на псевдо «Крот», «Шитий» і ще один боєць стрибнули у ворожі окопи, де сиділо зо два десятки російських військових. Після цього троє інших, що лишилися поряд із окопом, бо не знали, що робити і чому всі інші зупинилися позаду, почули автоматні черги і крики: «Здавайтєсь!».
Військові, які застрибнули в окоп, почали бій. Та інші їх не бачили. Чутно було лише безперервні звуки пострілів, автоматних черг і ворожих криків. Один з тих трьох бійців, що були поряд із окопом (назвемо його боєць «Р»), намагався привести до тями інших двох, які впали на землю. Вони не рухалися, не говорили. «Р» повернувся до інших.
— Там лишилося двоє бійців, яких потрібно забрати, вони в ступорі, – сказав «Р» представнику ГУР, який планував цей вихід.
— Там, мабуть, уже нікого немає живого. Що сталося, те й сталося, – відповів ГУРівець і дав команду відходити назад до позиції «В», а потім «Б».
Там бійці намагались завести машину «Шитого», та у них не вийшло, тому пішки вони дісталися до позиції «А».
У той же день «Р», перебуваючи в іншому місті Запорізької області, зустрів тих двох, що були в ступорі, й того, що стрибнув в окоп разом із «Кротом» і «Шитим». Останній розповів, що «Шитого» росіяни вбили з автоматної черги, а Івана він не бачив, бо той пробіг далі по окопу.
«Чи живий на даний час Верходуб Іван, мені не відомо. Де знаходиться зброя Івана Верходуба (автомат), мені не відомо. Бойових позицій солдат Іван Верходуб не залишав, діяв згідно наказу безпосереднього командира. Серед загиблих чи поранених станом на день написання даного рапорту, не виявлено. Підстав вважати солдата Верходуба І. Л. захопленим в полон, дезертиром немає», – написав в рапорті боєць «Р».
Цей рапорт у день народження доньки Івана поліція показала сім’ї. Тоді, коли Тетяна і Яна приїхали, щоб здати тест ДНК для пошуків тіла.
Дорогою додому Яна читала цей рапорт в машині свого хрещеного. Водночас відповідала на дзвінки бабусь і дідусів та приймала вітання, стримуючи сльози і тримаючи в собі страшну новину. Бо ж рідні не мають знати поки що, їх потрібно захистити, поки нічого не відомо остаточно. І вона впоралася з цим. Вони не почули жодного схлипування, не впізнали горя в голосі. А Яна все ще сподівалася, що батько подзвонить. Бо може він поранений, може зміг втекти, може потрапив у полон…
Але Іван Верходуб більше ніколи не вийшов на зв’язок.
Насправді того дня він загинув під селом Нестерянка Запорізької області. У тому самому окопі. Повернулись по нього лише у вересні 2022, коли від тіла залишилися самі кістки. Кістки, які неможливо було впізнати.
Загинув мій батько, чоловік моєї мами Тетяни, син Антоніни і Леоніда, зять Тетяни і Володимира.
28 липня 2022 року змінило хід всіх наших життів. Перекроїло долі і поранило душі. Більше нічого не буде так, як колись. Ми втратили прекрасну, щиру, щедру і добру людину. Його серце вже ніколи не битиметься в такт із нашими. Я ніколи більше не отримаю його підтримки і не почую батьківського мудрого слова. Мама більше ніколи не відчує його ніжних обіймів і твердої опори поряд. Бабуся більше ніколи не почує в свою сторону протяжного «ну ма-а-ам». А серце дідуся не витримало, він помер від інфаркту за кілька днів до триріччя загибелі сина. Тепер вони зустрінуться по інший бік життя.
Ось так і закінчилася історія Івана Верходуба. Сімʼя, друзі і побратими продовжують вшановувати його памʼять і згадувати моменти минулого. Ті миті, що більше ніколи не повторяться. Ті, що приносять найбільше болю. Вони були щасливі. Ми були щасливі. Та росія забрала у нас найголовнішу причину того щастя.
Тепер нам лишається відвідувати могилу з прапором України на Кушугумському кладовищі Запорізької області. Тату, ти не можеш бути похованим вдома. Ти навіки лежатимеш поряд інших Героїв. Слава Україні!
9. Листи
Я хочу свого життя
Агресивно і безмежно,
Так чекаю небуття,
Наче я вже незалежна
Незалежна від лиця,
Фотографії твоєї,
На хресті у мудреця
Пише «батько» нині.
Я так хочу вже додому,
Наче там мене ждеш ти,
Наче не було нічого
І немає в нас війни,
Наче плакати не хочу
Кожен раз, як ти в думках.
Немає підвестися змоги,
Бо не маю сил в ногах.
«То забери мене до себе»
— Знов і знов благаю я,
А ти мовчиш у себе в небі
І уходиш в небуття…
18 жовтня 2023
«Тато, я хочу відчувати твій запах, але він вивітрився з усіх твоїх речей
Тато, ти ображав мене, а я тобі так про це і не сказала
Тато, я ображала тебе і так і не вибачилася за це
Тато, твоя доля дуже сумна, я буду кричати про тебе всім
Тато, я захищатиму твою честь, як ти захищав нашу країну і моє життя
Тато, я дякую, що коли я помилялася, ти говорив зі мною
Тато, я памʼятаю, як ми разом дивилися мультики, це було чудово
Тато, я не віддавала тебе землі, як вона могла забрати тебе у мене?
Тато, ти був найкращою людиною, яку я знала»
31 січня 2024
«Так добре, але так погано, тат
Я виросла, дивись
Я приймаю власні рішення
Я помиляюсь часто, тат
І нема кому мені сказати, як правильно
Бо правильно знав тільки ти»
11 березня 2025
Завжди
«Я йому не сказала у відповідь, що боюся його хоронить, і він отак зробив»
«Якби все повернуть на початок, я б все одно вийшла за нього заміж і пережила це все з ним».
Дружина Тетяна Верходуб
«Я щоночі, коли лягаю спати, дивлюся з вікна гуртожитку на небо і думаю, а що якби війни не було, а що якби він був живий»
Авторка цього тексту, донька Верходуб Яна Іванівна
«Я за цю землю воюю – вона мене і прийме»
Верходуб Іван – син, чоловік, друг, батько, Герой
«Я досі не вірю. Я завжди буду ждать його»
Мати Антоніна Верходуб
«По-перше, це був його обов’язок. По-друге, він вас пішов захищати та дім свій»
«Якщо він йде, то він йде до кінця і робить все правильно»
Побратим, друг Іван Гаврилін
«Ти можеш пишатися своїм батьком, бо якби він вчасно не зупинив кров цивільному, то людина б просто загинула. Він постійно рятував і вивозив цивільних з прифронтових зон»
Побратим «Фенікс»
Над спецпроєктом працювали
